Не метушися.

13

Начебто дрібниця, але як же задолбали!

У нашому дворі проїзди широкі, але вздовж одного краю, як скрізь, припарковані машини, так що роз’їхатися не виходить. І вже вкотре повторюється одна і та ж історія, хоча і з різними машинами. Отже, після повороту виявляю, що мені назустріч їде машина.

Дивлюся: йому подітися нікуди, а в мене ззаду є вільне місце або перекресточек, куди я можу здати задом і поступитися йому. Починаю рухатися назад. Зустрічний, помітивши це, рухається вперед, постійно підтискаючи мене так, що між нашими бамперами весь час залишається сантиметрів п’ятдесят-шістдесят. Навіщо?

Встань, почекай, поки я звільню тобі дорогу і спокійно проїжджай. Час цим притисканням ти не зекономиш, а у мене перед очима постійно рухоме перешкоду, частина уваги буде витрачатися на те, щоб стежити за твоєю машиною, маневрувати я буду повільніше. Тим більше, що від твоєї машини у мене починає пищати парктронік, і я зупиняюся, щоб озирнутися і зрозуміти, з якого боку перешкода, а то раптом я задом зараз стукнусь.

І взагалі, я ж спочатку не планував, що мені доведеться паркуватися. Розташування машини може бути незручним для цього, мені десь знадобиться здати вперед, щоб це компенсувати, а тут ти… Або це спроба психологічного тиску на мене: типу, давай швидше, я дуже поспішаю? Так не допоможе, не стану я швидше паркуватися від цього. Підсумок для тебе — втрачені кілька секунд, для мене — зайві нерви і повне небажання поступатися дорогу в наступний раз.

Невже це так важко зупинитися, зачекати і дати свободу маневру того, хто і так вже тобі поступається?