Підземний цирк, або На одному колесі

27

Дуже люблю кататися на велосипеді по своєму великому і красивому місту. Зазвичай їду куди очі дивляться, а коли сили покидають мене, починаю шлях додому. Нерідко трапляється, що дорога в один бік займає години три, і назад доводитися їхати вже на метро. Ось тут і починається битва з «вахтерами»:

— Молодий чоловік, з велосипедом не можна! — пронизливо свистить бабуся.
— А де це написано?
— У метро з велосипедом не можна! Їдьте на наземному транспорті! — і знову свист.
— Але як я доїду до іншого кінця міста на автобусах в одинадцять вечора?
— Мене не хвилює! — ще сильніше і голосніше свистить.

Беру квиток і спокійно проходжу повз суворого наглядача метрополітену, який, задовольнивши своє его, просто дивиться на мене як на ворога народу.

Іноді змушують навіть колесо знімати — напевно, щоб я намагався не зачепити некерованим велосипедом пасажирів, додавши їм ще й колесом, і при цьому якось тримати рівновагу при русі поїзда.