Вахтерки з синдромом вахтерки

7

Живу в новому великому будинку в центрі міста. На вході у нас бабульки — божі кульбабки. На перший погляд. Насправді це повне гестапо. Я, наприклад, не розумію, чим керувалися наші мешканці, які одноголосно проголосували за бабульок-вахтерш, а не за ЧОП. Всім відомо, що ці породження пекла трахкають мізки тільки так. Наприклад, я ніколи не думала, що в свої 27 буду повідомляти якимось лівим людям, що у мене, наприклад, сьогодні п’ятничним ввечері буде тусовка з восьми чоловік. І я ніколи не думала, що мене ще будуть «попереджати», нагадувати про гучності музики і питати про час кінця заходу. Музику ми зроду не слухаємо, а сусідів у мене немає. Живу я на останньому поверсі, і піді мною з якихось причин ніхто не живе. Тому я можу хоч танцювати румбу на ходулях. Але я кожен раз вислуховую настанови від вахтерки, а то раптом забуду. Мало! А не дай боже ти забудеш розповісти цим милим бабулям-кульбаб, що до четвертої години до тебе повинні прийти п’ять осіб. Ці п’ятеро будуть покриті або матом, або хамством чистої води. А все тому, що бабусі розглядають кожного, про кого не було попередження, як особливо небезпечного злочинця.

У нас троє вхідних дверей. Незрозуміло їх призначення, бо домофон сам стоїть на останній — третій. І не на двері, а на стіні, збоку. Не кожен взагалі здогадується зазирнути на цю стіну, думаючи, що раз дві перші двері відкриваються без проблем, то і третя має. Пару раз бабусі назвали моїх гостей «селюками». «Очі роззуй! Кнопку натиснути важко?»

Розумію — у лікарні державної, але тут! Що це взагалі за стосунки з клієнтами? Так, я розглядаю бабульок як постачальників послуг, а моїх гостей — як їх клієнтів. Ми не в гуртожитку, і нам не по вісімнадцять. Соромно. І спробуй бабулям ще скажи, що вони неправі — ще наорут і отчитают. А раптом мамі подзвонять?!

А ще одного разу така бабуся облаяла дитини моєї подруги. Стоїмо ми, значить, уже в дверях, прощаємось. Тут щось розмова попер. А діти — вони такі, їм бігати треба. Чадо ускакало на вулицю. Помітивши, що мама не виходить, дитя вирішило повернутися назад. Мама сказала дитині: «Погуляй або тут постій, зараз договорим». Проходить хвилин десять, і заплакане чадо дзвонить мобільник. Добра бабуся-вахтерка не пустила дитину. «Що вона тут бродить і ходить туди-сюди? Вона тут навіть не живе. Що за моду взяли шарахатися!» Це що за новий вид роботи? Хочу — відкриваю двері, хочу — не відкриваю. Пентагон, чи що, охороняють?

Піднімала це питання на раді мешканців. І всі в один голос: «Зате у нас ніхто не курить, не п’є в під’їзді і немає кримінальних елементів!» Я не знаю, з яких ви будинків переїхали сюди, але я звикла, що в моєму домі господиня я, а не якась бабця.